Закопилений ятір у смарагді води  сіє ромбики бубни, як шулер рукавний.  Окунь окуня ніц не полишить в біді  та не вибере око, як звабить лукавий.    Глибко внурений ятір у бурштині води  віє серденька чирви – стариган-однокласник.  Від такого кохання не буде біди.  Та й добра не багато – аби не пропасти    в самотині підступній на схилі років,  коли дзьоб не тримає вже тремоло дзвінко,  ані гусінь метлів, ані гак черваків,  як уцмулив за раз цебро доброго вінка.    Перекручений ятір у вир сторчаком,  як той каптур мніховий, під пахви порогів…  Його хрін вже підчепиш сукатим кілком –   боки виборсав, випростав й цілиться рогом.    В нього щука приндливо курнути зайде,  пашталакнути плітку, що зкурвив краснопер,  селфонеться й смартівку убік поведе  на тлум писків окатих – най їх відає опер!    В гудзь замотаний ятір химерним вузлом,  хатнім йогом тантричним,  що бовтає вершки,  та від масла тіка сироватним суслом,  та спущає на спід жалюгіднії рештки.    Тріумфально притьма зріст кар’єрний звершить –  на вуаль бортняка перекинутись хутко,  щоб той зміг стільники в серверах ворушить  й не лякатися бджіл, що встромляють шприц прудко.    Розпручався той ятір вглиб важкої води,  там, де гейське весілля справляють дейтерій і тритій,  і закляк, ані руш – ні туди, ні сюди! –  споглядаючи плин безкінечної миті. 
   |